Буча, Газа, ордер на арешт Путіна, санкції проти Суду в Гаазі. Кожен заголовок викликає бурю думок, яка вщухає до наступного випуску новин. Залишається тривога і відчуття, що світ втратив будь-які правила.
Ці правила мають свою історію і своїх авторів. Женевські конвенції, слово «геноцид» і Трибунал у Гаазі нікому не дісталися в подарунок. За них боролися конкретні люди, з яких здебільшого сміялися: підприємець із Женеви, юрист зі Львова, політик із Тринідаду, сирійський фотограф із флешкою в шкарпетці. Будували це півтора століття. Зруйнувати можна за кілька років, якщо ніхто не пам’ятатиме, навіщо це будували.
У вересні Кроушо написав у Prospect, що амбіції Суду не зменшилися, а зросли. Марко Рубіо пообіцяв розібрати його «цеглина за цеглиною». Ця фраза працює в обидва боки. Суд будували цеглина за цеглиною, і його противники розбирають його так само: санкція за санкцією, погроза за погрозою. У липні головного прокурора відкликали. Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад і Венесуела оголосили про вихід. Тиск на Суд бував і раніше, від американського закону, відомого як «Hague Invasion Act», 2002 року до перших санкцій 2020-го, але ніколи такий.
Саме цієї перспективи бракує публічній розмові. Подвійні стандарти виникли не вчора. Судді з Нюрнберга повернулися до своїх колоній і катували в Кенії та Алжирі. Захід підтримував Піночета і Саддама, а після 11 вересня сам відкрив Гуантанамо. І все ж право раз у раз наздоганяло тих, хто був певен, що воно їх не наздожене.
Повномасштабна війна в Україні триває п’ятий рік, і світ давно перестав дивитися на неї невідривно. Додалися інші: Газа, Судан, торговельні війни, кожна криза затуляє попередню. Якщо подивитися на них разом, видно спільний візерунок. Лідери певні, що їм нічого не загрожує, а дедалі більше урядів їм у цьому допомагають. Вплив Росії на європейську політику старший за війну в Україні: у жовтні 2026 року британський прем’єр-міністр уперше визнав російське втручання в референдум про Brexit. Це дух нашого часу. Безкарність уже колись була нормою, і її зламали. Серіал показує, як.
Ми не нав’язуємо глядачеві готової думки. Ми даємо йому мапу, щоб наступний заголовок був чимось більшим, ніж черговим приводом для страху.